- Чим ви займаєтеся, Джуліє? - запитав він. - Чи ви ще навчаєтеся в школі?

- Я вчуся на секретаря, - відповіла вона. Виставивши вперед ногу, вона зробила граціозно повернулася і склала руки на грудях. - Мрію стати секретаркою , - продовжувала вона. - Адже це просто чудово - працювати у великій поважній установі й записувати, що говорять поважні люди. Пане Рендольф, хотіли б, щоб я була вашою секретаркою?

- Дуже, - відповів він. - Моя дружина була моєю секретаркою – це ще до війни. Саме тоді ми й познайомилися. - І навіщо я їй це розповідаю? - здивувався він.

- Вона була хорошою секретаркою?

- Найкращою. Мені було жаль втрачати такого працівника. Але, втративши її як секретарку, я отримав дружину, тож навряд чи це можна назвати втратою.

- Ні, не можна. Ну, пане Рендольф, мені вже час повертатися. Тато чекає моїх розповідей про те, що я бачила сьогодні, та й вечерю треба приготувати.

- Ви прийдете завтра?

- Напевно, прийду. Я буваю тут щодня. До побачення, містере Рендольф.

- До побачення, Джуліє, - сказав він.

Він дивився, як дівчина легко збігла вниз по схилу пагорба й зникла в кленовому гаю, де через двісті сорок років пройде дві тисячі сорокова вулиця. Він посміхнувся. Яка чарівна дитина, подумав він. Мабуть надзвичайно чудово мати таке невичерпне почуття чудесного і таку життєрадісність. Він особливо цінував ці якості, тому що сам ними не володів. У двадцять років він був серйозним юнаком і старанно навчався в юридичному інституті, в двадцять чотири він мав свою практику, хоча та була й невелика, але повністю забирала весь його час...