— Вони тутешні? — спитала Гелена.

— Ні, я їх не знаю. Вони добулись до Балоха поїздом, а відтіль прийшли до Люсса пішки.

— Запросіть їх сюди, Гальбере.

За кілька хвилин до кімнати увійшли молода дівчина й хлопчик. Вони так скидались одне на одного, що не було анінайменшого сумніву — це брат і сестра. Дівчині було років шістнадцять. Все приваблювало в ній — вродливе, трохи втомлене личко, очі, які, мабуть, пролили чимало сліз, весь її лагідний і разом з тим мужній вигляд, навіть убоге, але охайне вбрання. Вона тримала брата за руку. В цього дванадцятирічного хлопчика був рішучий вираз обличчя, здавалось, він мав себе за єдиного захисника сестри. Справді ж бо, кожному, хто дозволив би собі щодо дівчини якусь непоштивість, довелось би мати діло з ним!

Дівчина, опинившись перед Геленою, трохи зніяковіла, але та одразу ж звернулась до неї.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — спитала Гелена, ласкаво дивлячись на дівчину.

— Ні, — рішуче відповів хлопчик, — не з вами, а з лордом Гленарваном.

— Пробачте йому, пані, — мовила дівчина, глянувши докірливо на брата.

— Лорда Гленарвана зараз немає у замку. Але я — його дружина, і якщо можу заступити…

— Ви — леді Гленарван?

— Так, міс.

— Дружина лорда Гленарвана з Малькольм-Касла, котрий надрукував у газеті “Таймс” оголошення про загибель “Британії”?

— Так, так! — квапливо відповіла Гелена. — А ви?..

— Я міс Грант, дочка капітана Гранта, а це мій брат.

— Міс Грант! Міс Грант! — вигукнула Гелена, пригортаючи до себе дівчину й цілуючи хлопчика в пухкенькі щічки.

— Пані, — збентежено заговорила дівчина, — що ви знаєте про загибель “Британії”?

Чи живий ще батько? Чи ми побачимо його коли-небудь? Скажіть мені, благаю вас!..