Леді Гелена не схотіла дивитися на таку відразливу сцену й перейшла в рубку. Акула ще дихала. Вона була футів із десять завдовжки і важила понад шістсот фунтів. Такий розмір і вага не якісь виняткові, та риба-молот хоч і не найбільша, однак найнебезпечніша серед поріддя акул.

Незабаром рибину, не панькаючись із нею, розітнули сокирою навпіл. У шлунок запустили гака, та виявилось, що він зовсім порожній. Мабуть, акула вже давно постила. Розчаровані матроси хотіли були викинути порубані рештки в море, коли раптом боцман помітив: у акулячих нутрощах ніби щось застрягло.

— Диви! Що воно таке? — вигукнув він.

— Мабуть, шматок скелі, що його акула проковтнула, аби напхати собі черево, — сказав один матрос.

— Та ні, — заперечив інший. — То гарматне ядро, яке влучило їй просто в шлунок, але не встигло перетравитися, тільки й того!

— Годі базікати! — озвався Том Остін, помічник капітана. — Чи ви не бачите, що ця драпіжниця — п’яниця непро-сипенна: аби не втратити ані краплини, вона лигнула вино разом із пляшкою.

— Як! — вигукнув Гленарван. — Невже то пляшка?

— Авжеж, — ствердив і боцман. — Та, видно, потрапила вона туди не з винного льоху.

— Ану лишень, Томе, — мовив Гленарван, — витягніть її звідти, тільки обережніше. В таких знайдених у морі пляшках часто бувають важливі документи.

— І ви в це вірите? — спитав Мак-Наббс.

— А чого ж, це вряди-годи трапляється.

— Я не збираюсь сперечатися, — відказав майор. — Цілком можливо, що тут є якась таємниця.

— Зараз дізнаємось, — відповів Гленарван. — Ну, Томе?

— Дорогий майоре, — мовила Гелена, — нам байдужісінько, що це за пляшка, раз ми не знаємо, звідки вона припливла.