— Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати!
Я віри не йму їм.
— Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!
— Ні, мамо, — промовить Василь, — так воно дійсне єсть, як вони тобі сказали!.. І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить.
VI
Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають… І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам'ятаю.
Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мій!
Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..
VII
Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…
Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!»
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо…
— Не журись, старушка! — прохрипів. — Трошки ваші синки поскучають — без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!
Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось померхли… Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!..