І коли твердиня волі — Січ Запорозька — була зруйнована, кобзарі понесли її славу в гущу народну, передаючи вікам і генетичним глибинам нації заповіти мужності, суверенітету, духовності, свободи. Може, саме тоді народилася дивовижна легенда, яку я почув од старого діда на берегах Великого Лугу (ще до того, як там заплюскотіло Каховське море). В тій легенді оповідалося, що не всі козаки та старшини покинули Хортицю, деякі спалили себе у характерниць кому вогні, аби побудувати Січ Небесну, Небувалу, Непорушну. Натхненний тим переказом, я колись написав баладу, що закінчувалася так:

Так промайнули віки невимірні, Хортиця нижня в тумані пропала… Лицарі Волі у Краї Зазірнім Січ Полум’яну вже збудували. Гляньте ночами на ясне склепіння — То палять вогнища лицарські лави, То променистих шабель миготіння, То мерехтіння грядущої слави. Диво зростає в серці народу, З неба злітає крилате насіння: Будьте готові до нових походів — Довбиші б’ють у литаври сумління. І не зупинять звитягу небесну Інші Потьомкіни та Текелії! Браття, виходьте з полонів облесних В Січ Небувалу великої мрії!..

Пам’ять про козацьку республіку викреслювали із свідомості народу протягом віків, отже, добре знали, що означає для нових поколінь та героїчна естафета! І так зуміли перебрехати спогади про подвижництво української нації, так «по-вченому» містифікували, обставляючи велемудрими та велемовними термінами й паралелями, що навіть великий «патріот» Панько Куліш, довго не роздумуючи, хрестив козаків направо й наліво «кровожерами», «гультяями», «руйнаторами», а Петра й Катерину — культуртрегерами, будівниками цивілізованої держави! І лише геній Тараса, пірнувши в бездонну криницю народної душі, віднайшов історичну правду, возвеличивши подвиг козацтва, а разом з ним — кобзарства, назвавши цим збірним ім’ям увесь світ багатоголосий поетичний доробок, напоєний із тисячолітньої ріки бунтуючих правічних сил.