Жила удова з дiтьми у хатцi, — навiть би й хаткою узивати не годилося — хижкою, — i стояла удовина хатка на луцi пiд горцю, иддалiк собi вiд усякого iншого житла й садиби, стояла на широкiй зеленiй луцi. З одного боку нависла гора кам'яна над хаткою, поросла лiсом i неначе грозила: "От, як схочу, один камiнець покочу i тебе, хатинку, зовсiм придавлю". Управо мимо хатки звивався шлях у мiсто — i який же тихий та пустий цей шлях мимо удовиної хатки i як же вiн, що ближче до мiста, усе люднiш та грюкотнiїи порошить i гурчить, а тамечки — таменьки, де вiн вбiга на гору та де вже улицi будинкiв купами на нього приступають, який же вiн гучний, та людний, та порохний!

Той самий шлях звивавсь улiво по луцi м'якiй та зеленiй та й звивавсь з очей геть все по тiй же луцi м'якенькiй. Вiд хатки узенька стежечка перехрещувала сей шлях i бiгла до самого синього Днiпра.

I певно, що кожний, кому лучалося мимо їхати та хатку удовину бачити, то, певно, собi думав: що то за малесечка хатиночка стоїть, як вона у землю увiйшла й покривилася; як вiконечка скосилися й як дашок убравсь у мох зелений i в сивий. I не огороджена хатинка, i нема сiней анi комори, нема садочка анi города коло неї, тiльки стара тиха груша з зломленою верховиною. I дiтей округи скiльки! А коли б же хто звернув iз шляху й уступив у хатку, зобачив би той, що яка хатка миленька, яково людей у хатцi живе, а зовсiм вона порожня сливе. Нiчого нема, опрiч лавочок та узенької полочки, де стояла миска з ложками. Пiч потрiскалася й осiла; на припiчку перевернений горщик, два кiлочка у стiнi, що на їх нiчого не висить; стiл iз розколиною упродовж посерединi, що на ньому нiчого не стоїть; у куточку iконка з гладженим ликом, що повита сухими й свiжими квiтками.