То директор гімназії Моронваль виводив на прогулянку «дітей півдня», як він їх називав; снування по завулку учнів цього кольорового пансіону, де навчалися хтозна-чого, дивна зовнішність його вчителів доповнювали незвичайний вигляд проїзду Дванадцяти будинків. Якби пані де Барансі сама привезла сина в гімназію, вигляд цього Двору чудес, яким треба було пройти, щоб опинитися в названому закладі, безумовно, перелякав би її, і вона ніколи не погодилася б залишити своє любе дитятко у такій клоаці. Але візит до отців-єзуїтів був таким невдалим, а влаштований їй прийом – таким далеким від того, на який вона сподівалася, що бідна жінка, в душі несмілива й дуже вразлива, боячись нового приниження, доручила своїй покоївці мадемуазель Констан відвезти Джека до пансіону, нещодавно вибраного служниками.

Якось похмурого, холодного ранку запорошена снігом Ідина карета зупинилася на проспекті Монтеня біля позолоченої вивіски гімназії Моронваля.

Безлюдний завулок, ліхтар, що скрипів на мотузці, дощані стіни халуп, вікна з проолієним папером замість шибок – все мало такий затхлий, понурий, гнітючий вигляд, ніби тут нещодавно прокотилася повінь або поруч був канал, набережної якого ще не споруджено.

Відважна домоуправителька сміливо пішла завулком, тримаючи в одній руці хлопчикову ручку, а в другій – парасольку.

Біля дванадцятого будинку вони зупинилися. Будинок стояв аж у кінці завулка, який саме тут найбільше звужується, щоб протиснутися між двома високими стінами на вулицю Марбеф. Кілька почорнілих гілочок тремтіло від холоду над вицвілими ворітьми.

Відносна чистота свідчила про сусідство аристократичного навчального закладу: скойки устриць, черепки, іржаві й продавлені бляшанки з-під сардин були старанно відгорнуті вбік від зеленої брами – масивної, міцної, грізної, ніби вона вела до в'язниці або монастиря.