На одній з алей їм зустрілось негреня в червоному жилеті, озброєне великою мітлою і відром для вугілля. Воно лякливо й шанобливо поступилося дорогою, пропускаючи Моронваля, а той мимохідь кинув:

– Вогонь у вітальні!

Почувши ці слова, негреня так налякалося і здивувалося, ніби раптом довідалося, що у вітальні пожежа, хоч йому лише веліли негайно затопити там.

Це розпорядження не було зайвим.

Найбільший холод панував якраз у цій приймальні, де поблякла, хоч і вощена, кахляна підлога скидалася на слизьке, закуте в кригу озеро. Навіть меблі і ті немов намагалися сховатися від крижаного холоду, так-сяк загорнувшись у старі, не на них шиті чохли, – так хворі у лікарнях загортаються у видані їм халати.

Але мадемуазель Констан не помічала ні недоладності цієї будівлі, ні облуплених стін, ні голизни великої приймальні, схожої на частково засклений коридор, де після закладу для фотографування коней лишився надмір холодного світла, без якого можна було б чудово обійтись.

Покоївка занадто тішилася роллю дами, напускаючи на себе поважний вигляд.

Вона вся сяяла, і їй здавалося, що дітям там мало бути чудово, – стільки свіжого повітря, чисто, як на селі!

– Справді, чисто, як на селі...– підтакнув Моронваль, похитуючись з боку на бік.

Вони усілися, й тут виникло хвилинне замішання, як це буває в бідних помешканнях, де відвідувачі збурюють вихор незримих сил.

Негреня розпалювало вогонь. Пан Моронваль шукав лавку під ноги шляхетній незнайомці. Нарешті пані Моронваль, вроджена Декостер, яку вже попередили, увійшла до зали і манірно вклонилася. Ця довговида дрібненька жіночка з невиразним блідим обличчям – тільки лоб та підборіддя! – була, напевне, трохи кривобока. Вона весь час трималася до вас обличчям і вся випростувалася, щоб не втратити жодного дюйма зросту і приховати щось лише їй відоме у себе за плечима. А втім, вона була дуже люб'язна, привітна і гідна особа.