Негреня, підперши кулачками щоки, як зачароване, не зводило очей з того вогню і, зовсім чорне на його палахкотливому тлі, здавалося схожим на чортеня.

Воно дивилося па вогонь великими своїми очиськами і німо, широко усміхалося.

Воно ніби вбирало в своє тільце тепло і світло, мерзлякувато загорталося в ті промені вогнища, а на вулиці під низьким і жовтавим небом кружляв білий-білий сніг. Джек зажурився.

Цей Моронваль, незважаючи на солодкаву мармизу, мав лихий вигляд.

До того ж у цьому химерному пансіонаті хлопчик почував себе покинутим, страшенно далеким від матері, немов темношкірі учні, що приїхали з усіх куточків землі, привезли сюди всю тугу розлуки і тривогу далеких невідомих країв.

Водночас він згадував колеж у Вожірарі – затишний, приязно-гомінливий і повний людей, – його красиві дерева, теплу оранжерею, доброзичливість і спокійну увагу, які відчув тієї хвилини, коли на його голову лягла ректорова рука.

О, чому його не лишили там?..

А згадавши про це, він подумав, що, може, його й тут не захочуть прийняти.

На мить йому аж страшно стало.

Біля столу, схилившись над грубою реєстраційною книгою, подружжя Моронвалів і Констан перешіптувались, зиркаючи на нього. До Джека долинали уривки фраз, він помічав якесь дивне підморгування. Маленька довгоголова жінка співчутливо поглядала на нього, і Джек двічі почув, що й вона прошепотіла, як отой священик:

– Бідна дитина!..

Як, і вона також?

Але чому вони всі жаліють його?

Це співчуття лякало, гнітило Джека. Він мало не плакав від сорому, по-дитячому приписуючи це співчуття з домішкою зневаги незвичайності свого одягу, голих литок і надто довгого чуба.

Але ще більше лякав його материн відчай у разі нової відмови.