Спальня межувала із заднім двором розкішного особняка і впиралася однією стіною в стайню, звідки весь час чувся стукіт кінських копит і безперервний шум водяної помпи, що добре доповнювало понурий вигляд цієї вогкої кам'яної темниці, джерела ревматизму, з проведеною посередині стін зловісною зеленою смугою, схожою на ватерлінію.

Вогкість проймала тут до кісток і взимку і влітку, з тією лише різницею, що, залежно від пори року, вона була або холодною, або паркою. Влітку ця задушлива коробка із заскленим дахом перегрівалась від сонця і з настанням ночі в ній, як у лазні, стояла пара, яка сочилася крізь кам'яні потріскані стіни.

До того ж хмари комах, що плодилися в старому плющі, летіли на освітлене скло, пробиралися крізь найменші щілинки, шурхочучи і потріскуючи літали й повзали по брудній стелі і врешті падали на дитячі ліжка, що вабили їх білими простирадлами.

Зимова вогкість усе ж таки менше дозоляла. Холод спускався з неба разом з мерехтінням зірок, піднімався із землі крізь щілини переборок і тонку ветху підлогу, але можна було, згорнувшись калачиком під ковдрою і підтягти коліна до підборіддя, години за дві трохи зігрітися.

Моронвалеве батьківське око відразу визначило, як використати це нікому не потрібне приміщення, що стояло серед куп сміття, приміщення, схоже на похмурий, вкритий темною сугою сарай. Такою сугою мряка й дощі, змішані з паризькою кіптявою, швидко вкривають занедбані будівлі.

– Тут буде спальня, до'туа'! – не вагаючись, заявив мулат.

– Але для дортуару тут, напевне, вогкувато...– відважилася м'яко заперечити пані Моронваль.

Мулат зловтішно ошкірився:

– Зате нашим «дітям півдня» тут буде свіжо...

Власне, місця там було лише на десяток ліжок, а ввіпхнули двадцять; у глибині приміщення поставили умивальник, біля дверей поклали сякий-такий килимок, – от вам і «до'туа'», як казав мулат.