Хоч би як пізно поверталася мама у такому вбранні додому, вона завжди відчиняла двері у Джекову кімнату, підходила до його ліжка й шепотіла: «Ти спиш, Джеку?» Навіть крізь сон він відчував, що мама тут, поряд, і усміхався їй, підставляв для поцілунку лобика і крізь приплющені повіки, наче в тумані, бачив її розкішне вбрання. Вона була для нього мов чудесне духмяне видиво, мов фея, що спустилася із райдужної хмарини.

А тепер...

Однак були сьогодні в нього і маленькі радощі, що тішили його дитяче самолюбство: галуни та гімназійний кашкет. А як приємно було сховати свої довгі ноги в сині формені штани, обшиті червоним шнуром! Костюм довгуватий, але його обіцяли підігнати на Джека. Пані Моронваль навіть намітила шпильками ті місця, де треба було звузити чи вкоротити. Потім він познайомився з товаришами, дивакуватими, але хорошими, хоча й з дикунськими повадками. В саду, на свіжому, морозяному повітрі, вони гралися у сніжки, і то була чудова, зовсім нова розвага для хлопчика, що досі ріс у будуарі гарненької жінки.

Джека тільки дуже цікавила одна річ: йому кортіло побачити його королівську високість. Де ж усе-таки той дагомейський королевич, про якого так красномовно розповідав пан Моронваль? Може, в нього канікули? Чи він у лікарні?.. Як то було б добре познайомитися, порозмовляти з ним.

Він попросив, щоб йому назвали імена всіх восьми «дітей півдня», але жодного принца серед них не було. Зрештою він відважився запитати про це у найбільшого з-поміж учнів, у Саїда:

– А його королівська високість не в пансіоні?

Почувши такі слова, ошелешений хлопець із надто короткою шкірою так витріщився на Джека, що трохи шкіри звільнилося і на мить зміг затулитися його рот. Хлопець мерщій скористався з цього, і тому Джекове питання залишилося без відповіді.