На ім’я Йоахіма Шліхтінга Карл натрапив лише раз: у зв’язку з реорганізацією одного з гамбурзьких концернів повідомлялося, що його директор Йоахім Шліхтінг подав у відставку, бо вирішив решту днів своїх провести в маєтку дружини під Ганновером.

І жодної згадки про Людвіга Пфердменгеса…

Фактів було, власне кажучи, мало. Карл розраховував на більше, але ж могло трапитися, Що він одразу наштовхнувся б на повідомлення про смерть кого-небудь з “трійки”.

Карл подзвонив Гюнтеру Велленбергу і призначив йому побачення увечері в журналістському клубі.

Думка про Гюнтера з’явилася ще раніше, Карл розумів, що може трапитися всяке, і йому одному буде важко; у такій ризикованій справі підтримка чи порада друга просто необхідні — хто зна, а раптом доведеться розшукувати Людвіга Пфердменгеса аж у Південній Америці? Та й удвох веселіше, тим більше з Гюнтером — старим другом, людиною надійною й розумною.

Гюнтера Велленберга добре знали у швейцарських театральних колах, менше — глядачі, що Гюнтер пояснював закостенілістю обивателів, небажанням і невмінням піднестися до вершин модерного мистецтва.

Велленберг став засновником та ідейним керівником нового експериментального театру — театру, який не мав ані грошей, ані приміщення і давав вистави по клубах та кав’ярнях. Трупа складалася переважно з молодих акторів, які працювали в солідних, з усталеними традиціями колективах і збиралися після вистав, щоб ошелешити відвідувачів нічних клубів незвичайним видовищем.

Грали без декорацій, театральних аксесуарів. Гримувалися, намагаючись підкреслити все потворне, що є в людині, самі писали сцени й скетчі, іноді гострі, іноді з неясним соціальним забарвленням — копирсалися в темних закутках людської душі, вивертали, бруднили її, сміялися з любові й вірності, вважаючи себе мало не революціонерами, бо зло кидали в обличчя респектабельній публіці, яка приходила на їхні нічні вистави, все, що думали про неї, з чималою домішкою цинізму.