Кроки затихли.

Каммхубель обережно визирнув із своєї схованки — якийсь юнак сперся спиною на дерево й милується природою.

Каммхубель посидів ще трохи, втупившись у поплавці, та було відчуття, що хтось свердлить тобі поглядом спину, й старий не витримав — пішов до машини випити пива. Він підходив до свого “опеля”, коли почув шум, розсунув кущі й побачив, як двоє громил накинулись на юнака. Першим порухом було бажання прийти на допомогу, та наступної миті Каммхубель збагнув, що це нічого не дасть — поламають ребра і йому; він гайнув до машини і засигналив так, наче в “опеля” відмовили гальма й він несеться по автостраді, вимолюючи дорогу.

Посигналивши, Камкхубель витягнув із багажника заводну ручку й закричав:

— Петер, сюди!.. Хтось кличе на допомогу!

Поглянув на галявину, та під вербою вже нікого не було. Каммхубель витягнув шию і побачив, як громили тягли тіло до озера. Вони кинули його в воду й швидко зникли.

Не випускаючи з рук залізяччя, Герхардт Каммхубель побіг до берега. Зайшов в озеро по груди, помацав навколо руками, та нічого не знайшов. Посунувся далі і наштовхнувся на тіло.

Каммхубель підхопив юнака й витяг на берег, не думаючи, що ті двоє можуть повернутися й прикінчити його. Він зроду не відкачував потоплеників, та десь читав чи чув про це. Потримав тіло вниз головою, з рота ринула вода, потім почав робити штучне дихання. Але юнак не подавав ніяких ознак життя, і Герхардт подумав, що його прикінчили до того, як кинули в воду. І все ж уперто піднімав і опускав руки, вдивляючись у посиніле обличчя…

Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від батька, доживав свій вік один — дружина померла в концтаборі, та й він сам чудом залишився живий, пройшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.