— Нічого, Стьопо, працюй самостійно, — відзначив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де билася спіймана риба. — При такому кльові ти й сам цілком впораєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сонце зайде, вистачить!.. Викупаємося ще разок— і я поїду додому готувати юшку. Не заважатиму вашій ночівлі на березі річки… А це що? — Він здивовано підвів голову.

Джой скочив на ноги і стривожено дивився вгору.

На сутінковому вечірньому небокраї раптом з’явилася яскрава червона смуга. Спочатку коротка, вона немов стрілою пронизала потім небосхил і ввігналася, здавалося, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів з п’ятнадцять звідси. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім, його звуки долинали від дивної червоної смуги, що повільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо загавкав.

— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книжку.

— Та ні, не метеор, а вже скоріш крупний метеорит, — сказав Захар Іванович. — Ого, такий гуркіт.

— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет… Ну й здорово було б! А чому б і не так, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.

— Хто ж його знає, — повільно відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит і справді дуже великий.

Яскраво-червона смуга в небі вже розтанула. І сутінки, здавалося, ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано промайнув порив вітру. І знову все затихло. Джой перестав гавкати й улігся на траві.

— Ну, купатися, так купатися! — рішуче заявив Петро.

За хвилину галасливе купання було вже в розпалі. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його друг перебуває в смертельній небезпеці. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.