Життям не варто дорожить,

Тебе утративши навік,

Я чую се - єдиний лік,

Се кулька в лоб. Та що ж, хитка

Не піднімається рука.

Увесь свій жаль, увесь свій біль

Хтів я в одну звернути ціль,

В один набій страшний, як грім,

Зібрать свою всю силу в нім

І вилить голосно, мов дзвін,

Остатній спів, страшний проклін,

Такий проклін, щоб мерзла кров,

В ненависть зстилася любов,

Змінялась радість в темний сум,

І щоб краси не бачив ум,

І щоби уст цурався сміх,

І від повік би сон відбіг,

Тюрмою б весь зробився світ

І в лоні мами гиб би плід -

І сей проклін, душе моя,

Хотів на тебе кинуть я

За насміх твій, за весь твій чар,

За той болючий, клятий дар -

З тернових колючок букет.

Та в серці мойому поет

Бунтуєсь, плаче, мов дитя,

Для нього ти краса життя,

Струя чуття, пісень пора -

Проклін у горлі завмира.

***

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

"Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темнно.

Явилась третя - женщина чи звір?

Глядиш на неї - і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне