І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому

І весь тремчу, гадюка серце ссе,

Не видно шляху, тільки голос грому

Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома,

Мов млинове каміння, тисне грудь, -

Бездомний - я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю

І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,

Із твоїх уст солодкий нектар пить,

В твоїх очах душею потонути,

В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"

І заревло скажене божевілля

У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, -

Се віра в чорта, віра в чудеса.

***

Чорте, демоне розлуки,

Несповнимих диких мрій,

Недрімаючої муки

І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!

Буду раб, невольник твій,

Весь тобі віддамся в руки,

Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання

Я готов навік піти, -

Лиш одно мені бажання

Заспокій тепера ти.

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

***

І він явивсь мені. Не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,