Усміх твій, неначе сонце

Листя покрівля зелене,

А з'їдає штучну краску -

Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,

Але як бажання сперти?

Не бажать життя живому,

Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись - то добре,

А як ні - кому се вадить?

***

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

***

Не минай з погордою

І не смійсь, дитя!

Може, в тім осміянім

Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім

Твого щастя карб,

Може, в тім погордженім

Є любові скарб.

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам'яті

За докір гіркий.

***

Я не кляв тебе, о зоре,

Хоч як сильно жаль мій ріс;

Насміх твій і власне горе

Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,

Бо любо - то мстивий бог;

Як одно її зневажить,

Любить мститься на обох.

Як сміючись ти вбивала

Чистую любов мою,

Чи ти знала, що вбиваєш

Все, чим в світі я жию?

Чи ти знала, що руйнуєш

Щастя власного підклад,

Те, чого життя так мало

Звикло всякому вділять?

Чи ти знала, що небавом,

От мов раз махнуть пером,

Ти не раз заплачеш гірко

За потоптаним добром?

***

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти вела мене, мов мати.