— Віднесуть? Нагодують? — здивовано спитав я. — Адже я не тяжкий хворий і не дитина. Сподіваюсь, я сам дійду і поїм.

— Не хваліться! Для неба ви ще новонароджений.

І вона стукнула мене по спині. Я стрімголов відлетів у другий кінець камери, відштовхнувся від стіни, відлетів на середину і “повис”, безпомічно вимахуючи ногами.

— Ну що, пересвідчились? — сміючись, сказала Меллер. — Адже ж у нас тут вага все-таки існує. Немовля ви ще. Ну, пройдіться!

Де там! Лише через хвилину мої ноги торкнулися підлоги. Я спробував ступити і знову знявся в повітря. Ударившись головою об “стелю” і майже не відчувши удару, я безпорадно замахав руками. Відчинились двері, і ввійшов мій знайомий Крамер, біолог. Побачивши мене, він розсміявся.

— Ось візьміть на буксир цю дитину і проведіть її в кімнату номер шість, — звернулась до Крамера Ганна Гнатівна. — Вона погано переносить розріджене повітря. Дайте їй половинний повітряний пайок.

— Чи не можна для початку нормальний тиск? — попросив я.

— Досить половини. Треба звикати.

— Дайте вашу руку, — сказав Крамер.

Чіпляючись ногами за ремінні скоби в підлозі, він досить швидко і легко підійшов до мене, взяв мене рукою за пояс і вийшов у широкий коридор. Повертів мене, ніби я легенький гумовий м’яч і кинув уздовж коридору. Я скрикнув і полетів. Поштовх був так розрахований, що, пролетівши метрів з десять по косій лінії, я наблизився до стіни.

— Хапайтесь за ремінець! — крикнув Крамер.

Ці ремінці, що нагадували ручки портпледа, були всюди: на стінах, на підлозі, на стелі. Я вхопився за ручку щосили, чекаючи, що мене рвоне під час зупинки, але в ту ж мить з подивом спостеріг, що в руці не відчувається напруження. Крамер був уже біля мене. Він відчинив двері і, взявши мене під пахву, ввійшов у кімнату циліндричної форми. Ні ліжка, ні стола, ні стільців тут не було. Тільки ремінці на стінах та широке вікно, завішене прозорою зеленуватою матерією. І тому світло в кімнаті було зеленувате.