— Признаюсь, що і я їсти хочу, — сказав я.

— То летімо в їдальню, — запропонував Крамер, простягаючи мені бронзову від загару руку.

Він вивів мене в коридор, і ми, підстрибуючи і хапаючись за ремінці, рушили до їдальні.

Це була велика кімната циліндричної форми, позолочена першим промінням “ранку”. Велике гратчасте вікно з товстими шибками було оточене рамкою яскраво-зелених витких рослин. Такої яскравої зелені мені на Землі не доводилось бачити.

— А ось і він!

Я озираюсь на знайомий голос і бачу Меллер. Вона приліпилась до стіни, як ластівка, а біля неї Тоня в легкій бузковій сукні. Волосся в Тоні після дезинфекційних процедур скуйовджене. Я радісно посміхаюсь їй.

— Будь ласка, заходьте сюди, — запрошує Меллер. — Ну, чим вас частувати?

Переді мною на поличці герметично закриті банки, балони, куби, кулі.

— Ми вас годуватимемо з соски рідкою їжею, манною кашею. З твердими шматками ви ще не справитесь: вилетять з рук — не впіймаєте. У нас тут більше вегетаріанська їжа. Зате власні плантації. Тут яблучний мус, — вона показала на закриту банку, — тут полуниці з рисом, абрикоси, персики, маседуан з бананів, ріпа Кец, — такої ви на Землі не їли… Хочете ріпи?

І Меллер вправно зняла з полиці циліндр з трубочкою збоку. У задній стінці циліндра була трубка трохи ширша. Цю трубку Меллер вставила в невеличкий насос і почала качати. З наконечника бокової трубки з’явилася жовтувата піна. Меллер простягнула циліндр Тоні.

— Беріть і смокчіть. Якщо смоктати буде важко, підкачайте повітря. Наконечники стерилізовані. Чого кривитесь? Наш посуд не такий красивий, як грецькі чаші, зате добрий для тутешніх умов.