— Трохиме Левковичу! Ваш прийшов!

Діватись було нікуди. Вася ступив до кузні, непевно посміхаючись. Темна постать зробила крок від ковадла в смугу світла. Це був батько. Він поправив засмальцьований фартух на грудях, провів шорсткою п’ятірнею по неголеній щоці, вп’явся добрими сірими очима в обличчя сина і з висоти двометрового росту прогримів:

— Ну, герой, показуй…

Вася, хлюпнувши носом, подав табель батьку, а сам утупився в маленький язичок полум’я, який тремтів над червоно-чорною купкою вугілля на горні. Він млів від чекання. Ось зараз почнеться найнеприємніше!..

Дійсно, батько мовчки склав вчетверо табель, подав сину, взяв до рук молоток. Микола і Семен з докором подивилися на хлопця. Вася не знав, куди подіти очі.

— Ну?.. — нарешті почувся розкотистий голос Трохима Левковича.

— Тату…

— Що, тату? До яких пір ти будеш носити мені трійки в табелі? Мені соромно учителям в очі дивитися! Що з тебе вийде, шалапута шмат?

— Тату… — намагався син перебити батька.

Але коваль безжалісно гримів:

— Мовчи! Якби мати твоя була жива — вона б вигнала тебе з дому… Отак ти надії виправдовуєш?..

Ніс у Васі скривився набік, очі заморгали. Ось-ось він заплаче! Але хлопець побачив іронічні погляди Миколи і Семена, вчасно схаменувся і, витерши носа рукавом, твердо поглянув на батька.

— А нащо мені п’ятірки? Я буду мандрівником…

Батько зневажливо махнув велетенською мозолистою рукою, включив вентилятор, поклав до горна здоровий шмат заліза.

— Мандрівник! — їдко сказав він. — Що ти знаєш для того, щоб стати мандрівником?..