– Хто це сказав? Дурниці! – одрубав Маккензі. – Як колись було виголошено «мистецтво для мистецтва», так тепер треба з усією рішучістю заявити: «техніка для техніки». Людина тут ні до чого. Вона зі своєю недосконалою організацією, безпідставним і незбагненним вередуванням, безконечними хворобами і розмаїтими нервовими розладнаннями тільки заважатиме чіткій роботі розумних машин.

– Отже, як на тебе, людина – не цар природи? Принаймні – земної?

– Звичайно, ні.

– А за кого ж її вважати?

– В кращому разі – за рабиню машини, – сказав Маккензі. – Рабиня, а не цар!…

Попрощавшись зі своїм приятелем, Маккензі повернув до станції підземки: своєї автомашини він поки що не мав.

У метрополітені було повно людей. Кожен поспішав після роботи додому й намагався пролізти вперед, одтіснивши сусідів.

У проході до ескалатора Маккензі загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залізною палицею. Маккензі хотів був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дістати від того ж таки контролера подвійну порцію.

Підземка була повністю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуваті й неоковирні, як груботесані шафи.

Маккензі спустився по ескалатору на перон і вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потім він із свистом угвинтився в тунель…

У холі кіберготелю Маккензі зустрів портьє. Вручаючи від кімнати ключі, портьє необачно наступив інженерові на ногу, стандартно усміхнувся й попросив пробачення.

На чотирнадцятому поверсі, в номері, Маккензі спіткала нова неприємність. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.

– Де Мері? – запитав інженер по відеофону в чергового робота.

– Не хвилюйтесь, шановний, – пролунало у відповідь. – В Мері, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, і вона покусала трьох пожильців з вашого поверху.

– А де вона зараз? – лячно запитав інженер, мимохіть озираючись.