По тому вони спільними зусиллями витягли на світ божий зробленого з кори човна, в якому були лавочки, весла, та інше причандалля, аж до вудок з волосінню й гачками. Суденце було чимале, проте, як на свої розміри, досить легке. А що Непосида мав силу справжнього велета, то він, одмовившись від допомоги, без видимого зусилля завдав човна собі на плечі, хоч це й було вельми неспосібно.

—Іди вперед, Звіробою, — сказав Марч, — і розсовуй кущі; з усім іншим я впораюсь сам.

Той послухався, і вони рушили до озера. Звіробій розчищав дорогу товаришеві, звертаючи за його командою то праворуч, то ліворуч. За якихось десять хвилин вони зненацька наче пірнули в яскраве сонячне світло й зупинилися на низькій рінявій косі, що її з трьох боків омивала вода.

Коли Звіробій підступив до берега й очам його несподівано відкрився цей краєвид, крик подиву вихопився йому з вуст — щоправда, крик неголосний і стриманий, бо юнак був набагато розсудливіший і обачливіший за невгамовного Непосиду.

Краєвид справді так вражав своєю красою, що йому варт приділити увагу.

Врівень з косою слалася широка водяна гладінь, така тиха й прозора, що здавалася ложем із кришталевого гірського повітря, затиснутим в оправу з гір та лісів. Озеро тяглося милі на три і вшир сягало на півмилі, а навпроти коси навіть більше; далі на південь воно вужчало до половини. Береги, як і належить, мали химерні обриси, їх помережили затоки й численні клинцюваті відмілини. З північного, ближчого, краю озеро стримувала самотня гора, від якої на захід та схід збігали долини, що приємно різноманітнили обрій. Та загалом місцевість все-таки була гориста. Високі пагорби чи невеликі гори стрімко здіймалися з води вздовж майже всього берега. Лише поодинокі улоговинки становили виняток, бо навіть там, де берег був не дуже крутий, оддалік бовваніли висоти.

Але найдужче в цьому краєвиді вражали його величава пустинність і солодкий спокій.