— Він, безперечно, відплив південніше або заякорився у котрійсь із заток. Але наш човник уже готовий, і пара таких весел, як твоє і моє, за чверть години домчать нас до замку.

Сприйнявши це як запрошення, Звіробій допоміг товаришеві поскладати речі в човна, що вже похитувався на воді. Тільки-но це було зроблено, обидва прикордонні жителі ступили в нього самі й сильним поштовхом відігнали легке суденце ярдів на вісім чи десять од берега. Непосида сів на кормі, Звіробій умостився спереду, й під неквапливими, але пружними ударами весел човник швидко полинув водяною гладінню у напрямку дивовижної споруди, що її Непосида величав Хохулиним замком. Обігнувши мис, юнаки кілька разів кидали веслувати, озираючи довколишні краєвиди. Перед ними відкрилася широка панорама на протилежний берег озера та на порослі лісом гори. Мінялися обриси пагорбів, химерно крутилися лінії заток і далеко на південь тяглася долина, якої вони раніше не бачили. Вся земля здавалась пишно вбраною у святкові зелені шати.

— Ця краса гріє серце! — вигукнув Звіробій, коли вони зупинилися вже вчетверте чи вп'яте. — Озеро мовби саме для того й створене, щоб ми могли глибше зазирнути у величаві діброви. Тільки сама природа могла так чудово поєднати землю й воду! І ти кажеш, Непосидо, що ніхто не вважає себе законним власником оцих красот?

— Ніхто, крім короля, хлопче. Той, може, й має деякі права на цей райський куточок, але живе так далеко, що його претензії ніколи не потурбують старого Тома Гаттера, який володіє всім цим і має намір володіти до самої смерті. Том не скваттер,