Приніс я тоді хлопцям у ліс і мила, і тютюну, й солі.
— Мийтесь, — кажу, — хлопці, куріть, світіть, соліть. А час прийде, ми тоді всім народом своє місце знайдемо: нам — наше, молдаванам — Молдавія, румунам — Румунія… Та, гадаю, що й Антонеску з Гітлером на шибениці помістяться. А не помістяться на одній — дві зробимо.
Доісторичний струмент
Юрко Лоза, машиніст врубової машини і комсомолець, русявий і веселий хлопець, коли зустрічав було пенсіонера Івана Федоровича Вернигору, потомственого й почесного вибійника, що «всього тільки» 54 роки пропрацював на шахті, — так Юрко Лоза (між іншим — рекордист!) підкидав кашкета й гукав весело:
— Старикам почот!
— Здоров, здоров! — одказував Іван Федорович й привітно усміхався.
Юрко підбігав до Івана Федоровича, тис йому міцно руку і обов'язково закидав:
— Ні, хоч що ви там собі кажіть, дєдушко, а врубова машина — не обушок… Доки ви своїм обушком тяп-ляп, — я своєю врубівкою тонну та тонну, тонну та тонну. Так чи не так?
— Так-то воно так, а проте не кепкуй, Юрку, з обушка. Обушок своє діло зробив… Та ще подекуди й робить… Тільки ви, молодь, щодо обушка — слабка гайка…
— Ну, вже й слабка…
— А що, скажеш, — не слабка?
— Доісторичний струмент…
— Історичний який знайшовсь!? А спробуй доісторичним, як воно в тебе вийде?!
Отак було Юрко з Іваном Федоровичем при зустрічі обов'язково потримаються…
А треба вам по секрету сказати, що Іван Федорович дуже Юрка любив, а Юрко, як не зустріне днів зо два Івана Федоровича, — обов'язково постукає у його вікно:
— Чому вас не видно, дєдушка? Обушка нагострюєте, чи що?
— Ні, з врубівкою твоєю цілуюся!..