Небіж у мене, — племінник, значить, — єсть.

Кличу я його Васьком, а він мене дядьком.

Прізвище йому не таке, як у мене, бо небіж він мені по матері, — мати, тобто, його сестрою мені доводиться, а його батько, виходить, мою сестру держить.

Двадцятий рік Васькові пішов.

Ну, звісна річ, він у Червоній Армії, в піхоті, в розвідниках, і вже молодший сержант.

І вже в його орден Слави III степені, і медаль «За відвагу», і «Червона Зірка», та до того ще й чималенько подяк од командування.

Хлопець він-таки справді чудесний. І їй же богу, не тому він чудесний, що мій племінник.

Ну, вже що веселий, ну, вже що дотепний, — ну, не було в нашому селі другого такого, й квит.

І на гармонію грає, і на скрипку, і на бандуру…

І співає, і танцює. Та як танцює! Там так танцює, що навіть баби до клубу почали вчащати, щоб тільки на нього подивитись.

І польки, і краков'яка, і гопака, і руського, і лезгінки, і фокстрота, і румби, і тустепа…

Бабі нашій тільки тустеп чогось не до вподоби був:

— Не круткий, — казала, — танок! Та й назва якась така чудернацька! «Ти в степ»! У хаті, — каже, — танцюють, а «Ти в степ» звуть…

І у волейбола грав, і в футбола — такий форвард, що хотіли вже якраз перед війною в обласну команду забрати.

Пам'ятаю, було йому років із вісім, я йому м'яча подарував. Він першим ударом збив бабі очіпка. І на що вже баба прудка була, а не впіймала — втік.