«15-го записуємося з Оленкою в загсі. Обов'язково приїздіть на весілля. Васько».
Мені так легко зітхнулось. Узяв я грушеву хлудинку та й подарував сусідовому хлопчикові, а на дружину нагримав:
— Попришивають ґудзики до штанів дратвою! І куди це годиться? Поки застебнеш, пучки заболять! Це ж ґудзики, а не підметки!
Трістан на Хрещатику
(Несподівана зустріч з німецьким легендарним лицарем)
Як казали в старовину українці: «Дело было вечером, делать было нечего», — пішов я на Хрещатик…
Там, як знаєте, вища арійська раса землю копає, цеглу носить і взагалі робить усе те, що й належить вищій расі, що була «покликана дати світові новий клас панів», знищивши, при цій нагоді, «насамперед усі слов'янські народи: росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, українців, білорусів»…
Ну, копають, носять…
Правду казавши, копають і носять вони, як і належить вищій арійській расі, погано, кволо копають і носять… Як мокре горить.
Нищили вони слов'янські народи і на Майданеку, і в Баб'ячому яру, і в Мінську, і в Харкові, і в нечисленних інших містах значно енергійніше й спритніше…
Ну, прийшов…
Дивлюсь — серед арійської аристократії щось таке ніби знайома постать.
Придивляюсь пильніше.
Постать теж на мені погляд зупинила.
Підходить до мене ближче:
— Пізнаєте? — питає.
— Та щось, — кажу, — справді ви мені когось нагадуєте.
— Я — Трістан, німецький лицар легендарний!
— Це, — кажу, — не з тих Трістанів, що ото «Трістан та Ізольда», музика Ріхарда Вагнера?
— Я-я! Не з тих Трістанів, а я той самісінький Трістан і є, читали, значить?
— Та читав, — кажу, — читав! І музику Вагнерову слухав! Пізнати, — кажу, — тяжкувато!
— Я-я! Ви бачили мене в латах?