- Є, - відповів Геральт, — але тільки щодо господарів, які вітають гостей буйволячим риком і обіцянками роздерти на шматки.

— От зараза! — роздратовано вигукнула потвора. — Він мене ще й ображати буде, приблуда! Теж мені гість знайшовся! Пхається на подвір’я, гуляє, тут, нищить чужі квіти й думає, що зараз йому хліб-сіль піднесуть. Тьху!

Потвора сплюнула, засопіла і закрила пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду вепра.

— Ну то й що? — озвався, помовчавши хвилину, відьмак. — Так і будемо стояти?

— А що ти пропонуєш? Лягати? Кажу ж тобі, сховай своє залізо.

Відьмак вправно засунув зброю в піхви за плечима і, не опускаючи руки, погладив ефес, який стирчав над плечем.

— Хотілося б, — сказав він, — обійтися без занадто різких рухів з твого боку. Цей меч завжди легко дістати. Скоріш, ніж ти сподіваєшся.

— Бачив! — буркнула потвора. — Якби не це, то ти давно б уже був за брамою зі слідом мого підбора на сідалі. А взагалі, чого тобі тут, власне, треба і звідки ти такий, відважний, узявся?

— Заблукав, — збрехав відьмак.

— Заблукав? — перепитала потвора, викривлюючи пащу в страхітливій гримасі. — Ну, то виблукай. За браму, певна річ. Наставиш ліве вухо на сонце, та так і тримай. Невдовзі повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?

— Вода тут є? — спитав Геральт спокійно. — Кінь хоче пити, та й я також… Якщо це тебе занадто не потурбує.

Потвора переступила з ноги на ногу, почухала себе за вухом.

— Слухай-но, ти. Ти що, й справді мене не боїшся? — здивовано запитала вона.

— А повинен?

Потвора роззирнулася на всі боки, крекнула, замашисто підтягла мішкуваті штани: