Змалку я любив дивитися в нічне небо, рясно всіяне безліччю яскравих зірок. Їх було понад вісімдесят тисяч, видимих неозброєним оком, і близько мільйона — помітних навіть у слабкий телескоп. Вони сплітались у химерні візерунки й перетворювали небозвід моєї планети на осяйне мереживне склепіння, до якого так хотілося дотягтися рукою й зачерпнути звідти жменю мерехтливих вогників…

Зорі видавалися мені такими близькими, такими досяжними. Вони заворожували, гіпнотизували, вабили до себе з надзвичайною силою. Дивлячись на них, я забував про все земне і думками злітав угору, в безкрайні космічні простори. Я не розумів, як люди можуть жити під таким чарівним небом і не думати про зорі, що сяють у височині.

Але доводилося…

Доводилося жити, не думаючи про це, бо думати було боляче й тоскно. Думати — означало страждати, мучити себе марними сподіваннями і тішитися нездійсненними мріями. Думати — це гортати траґічні сторінки минулого, переживати за сумне сьогодення і з тугою дивитися в безрадісне майбутнє. Значно легше було жити бездумно. Просто жити — і не дивитися в небо. Не бачити зірок, якими ми колись володіли і якими так бездарно розпорядилися. А врешті-решт їх утратили. Утратили назавжди, безповоротно.