Я, звісно, став відмовлятися, для мене сплачені в ресторані гроші були дріб’язком, але професор усе-таки наполіг на своєму і буквально силоміць вирвав у мене кредитку, щоб перерахувати вісімдесят п’ять рупій. Поки він вовтузився з моєю карткою біля терміналу, я трохи зібрався з думками і дійшов висновку, що його історія про друга молодості — вигадка, причому придумана наспіх. По-перше, якби Рашель справді була внучкою його університетського товариша, Аґатіяр був би здивований і заінтриґований, та аж ніяк не стурбований. По-друге, він насамперед спробував би зв’язатися з її родичами і з’ясувати, що сталося, — але натомість відразу кинувся до вітальні з цілком певним наміром якнайшвидше позбутись мене. І по-третє, я не розумів, навіщо Рашель вигадала казку про свою покійну тітоньку, а не сказала прямо: я їду в гості до старого друга мого діда…

Все це здавалося мені підозрілим, проте я був сторонньою людиною. Рашель хотіла зустрітися з професором Аґатіяром, і я це влаштував. А як бути далі, нехай вирішують самі.

Аж тут у нашу розмову втрутилася Ріта. Схоже, вона не вловила всіх прихованих нюансів ситуації і всупереч батьковим планам почала просити мене залишитися на вечерю. Зусиллям волі професор приховав роздратування, що було промайнуло на його обличчі, і змушений був приєднатися до доччиної пропозиції, сподіваючись, що я все-таки відмовлюся.

Я й справді хотів відмовитися, тим більше що зовсім недавно обідав, але цікавість узяла гору над почуттям такту, і я прийняв запрошення. Аґатіяр, з усього було видно, розсердився, зате Ріта, навпаки, зраділа.

Зазирнувши до гостьової кімнати й переконавшись, що Рашель міцно спить, вона подалася на кухню. Коли двері за нею зачинилися, професор вимушено всміхнувся і промовив: