Дівчинка зацьковано роззирнулася в пошуках порятунку, і майже відразу її погляд зупинився на мені. Я зрозумів, що зараз вона утне якусь дурницю: кинеться тікати чи спробує дати офіціантові хабара. Найгірше, що чекало на неї через відсутність картки, це безкоштовна лекція з основ соціальної держави і повернення додому. А от за злісний антиґромадський учинок її могли на кілька місяців запроторити до спецінтернату. Часто-густо діти неадекватно реаґують на ситуацію і, намагаючись уникнути дрібних неприємностей, здатні втрапити у велику халепу…

Ці думки блискавкою промайнули в моїй голові. Підкоряючись імпульсові, я покликав офіціанта. Оскільки я був постійним клієнтом закладу, він негайно полишив дівчинку й підійшов до мене.

— Слухаю вас, сер.

— Перепрошую, що втручаюся не у свою справу, — промовив я досить голосно, щоб мене чула й сусідка, — але, здається, я можу вирішити проблему.

Офіціант подивився на мене трохи здивовано, а дівчинка — з боязкою надією. Я продовжував:

— Гадаю, я маю повне право почастувати юну леді обідом. Чи не так?

— Це ваше право, сер.

Я дістав з кишені кредитку.

— Скільки вона винна?

Якби я був випадковим відвідувачем ресторану, офіціант напевно відхилив би мою пропозицію, запідозривши мене в нечистих намірах щодо дівчинки. Проте я тут часто обідав, на мені була форма льотчика, а крім того, моя зовнішність і вимова свідчили про походження з Полуденних, отож він вирішив, що я просто хочу виручити землячку.

— Вісімдесят п’ять рупій, сер.

— Відрахуйте.

Офіціант зняв з моєї кредитки гроші, потім сказав:

— Дякую вам, сер. Нам ні до чого зайві проблеми. — Відтак повернувся до дівчинки: — А ви, міс, зараз же йдіть до камери схову і візьміть свою соцкартку. Завжди тримайте її при собі. Зрозуміло?