— Спрінґфілд, острів Джерсі.
— Гм, ніколи там не був. Однак чув, що у вас чудовий курортний комплекс.
— Ага, — підтвердила Рашель.
На цьому наша розмова згасла. Рашель ще трохи постояла біля мого столика, переминаючись з ноги на ногу, тоді якось непевно мовила:
— Ну, я пішла…
— Щасливо, — відповів я. — Не забудь про картку.
— Не забуду. Ще раз дякую.
Подарувавши мені на прощання свою осяйну усмішку, Рашель попрямувала до виходу. Я провів дівчинку довгим поглядом і з заздрістю подумав, що її батькові неабияк поталанило. Чоловік, у якого є така донька, має відчувати себе надзвичайно щасливою людиною…
3
Коли через півгодини я вийшов з ресторану, то чомусь зовсім не здивувався, побачивши, що в тунелі мене чекає Рашель. Не можна сказати, що я розраховував її знову побачити, але що хотів — так.
— Уже взяла картку? — запитав я.
— Ні.
— Чому?
— Бо залишила її вдома.
Подумки я обізвав себе бовдуром. Слід було відразу здогадатися, що Рашель збрехала офіціантові. Вона не могла забути свою соцкартку в баґажі, адже тоді не мала б чим заплатити за користування камерою схову. Отже, баґажу в неї зовсім не було, вона прилетіла лише з тим, у що була вдягнена.
— Неприємна історія, — сказав я. — Чим можу допомогти? Узяти зворотний квиток?
Рашель явно не розраховувала на таку щедрість з мого боку і на секунду навіть завмерла від здивування.
— Ох, дякую, не варто. Я приїхала в гості до дядька, він про мене подбає. От тільки… — вона збентежилася, — проблема в тому, як до нього дістатися. Мій джерсійський проїзний на метро тут не діє.
— Зрозуміло. Ну що ж, пішли я куплю тобі жетони.
Ми попрямували в інший кінець тунелю, де був вхід на станцію підземки.