А без слова твого — небуття. Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття, Блискавиці небесні обпалюють серце моє. Я чекаю тебе над безоднею світу, Де безжалісний птах Прометея клює. Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи, Люта втома байдужістю душу вбива. Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу, Щоб були непотрібні слова! Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани, Сколихнеться від жаху Кривава Гора! Прилітай, Наречена моя, на весільне світання… Нам пора… Нам пора…

Частина перша

Хронос

(Із щоденника Сергія Горениці)

Що зі мною діється?

Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енерґії, відгукується па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.

Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?

Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутувати заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну лавину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну далину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і традиційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмислити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.