А дівчина кричала, і я пам'ятаю кожне її слово. «Негіднику! — кричала вона — Держіть його, товаришу! Зрадник! Скільки людей він знищив у катівні! Кат!» Звичайно, я винен! — Окунєв змовк і зморщився, немов від болю. Потім сильно хлопнув себе по коліну зім'ятим капелюхом. — Ніколи собі цього не прощу! Адже в мене була зброя, я міг підстрелити його, скажімо, в ногу. Але мене збила саме та обставина, що він не втікав. Він стояв і спокійно чекав її. За десять кроків від мене. А коли між ними лишилась відстань не більше п'яти-шести кроків, коли вона вже підняла руку, щоб схопити його за плече, він раптом нагнувся, узяв цеглину і, розмахнувшись з усієї сили, кинув її в обличчя дівчини. І тут же метнувся в руїни… Тут… — Окунєв знову витер обличчя хусткою. — Я зробив другу помилку. Я кинувся до дівчини.

— Зрозуміло… — сказав Смирнов.

Відчинились двері, на порозі кабінету з'явився працівник відділу капітан Захаров. Він хотів щось сказати, але Смирнов спинив його запитанням:

— Терміново?

— Терпить, товаришу полковник! — сказав Захаров, ступив крок назад і обережно причинив за собою двері.

— Так, ви кинулись до дівчини, а невідомий тим часом зник у руїнах…

— Так! — промурмотів Окунєв і підозріло глянув на полковника. — Скажіть, а ви слухатимете мене далі? На цьому місці обидва товариші перебивали мене і посилали далі…

— Я вас вислухаю до кінця. Отже, невідомий зник.

— Так, я сплохував. Дівчину відвезли в хірургічний госпіталь.

— Вона щось розповіла?

— Два тижні свідомість не поверталась до неї, а на третій ми виїхали з Мюнстенберга. Єдине, що я знаю про неї, — ім'я і вік. Її звуть Маша Дорохова, і в той час їй було сімнадцять років.

— Ну що ж, ви багато знаєте! — сказав полковник. — Далі, Борисе Володимировичу. Тільки ви не хвилюйтесь, ви спокійніше…

— Спокійніше я про це не можу. Далі… Сьогодні, через десять років, я зробив другу непростиму помилку. Я впізнав його там!