Деякий час Смирнов сидів мовчки, розглядаючи Мишу Соловйова.

Перед полковником стояв юнак з рум'яним від хвилювання обличчям, з чистими, зараз ледь потемнілими очима. Рот його був по-хлоп'ячому напіввідкритий, і в очах — Смирнов це виразно помітив — світилося більше цікавості, ніж страху.

В кабінеті стало зовсім тихо. Смирнов і Захаров почули легке зітхання. Це Миша перевів подих.

— Молодший лейтенанте Соловйов! Розкажіть нам, як ви вчора виконували завдання… — неголосно і майже спокійно почав Смирнов.

— Мені було доручено простежити за благополучним поверненням додому громадянина Окунєва, — почав Миша, виразно чуючи свій власний голос. — Громадянин Окунєв приїхав додому в таксі 86–01. О двадцятій годині сорок дві хвилини він вийшов з машини біля свого буднику, розплатився і пішов у двір, до флігеля. Я продовжував вести спостереження до шести годин ранку, тобто до повного світання, як було вказано капітаном Захаровим. Нічого підозрілого не виявлено. О шостій годині п'ятнадцять хвилин я припинив спостереження і повернувся у відділ.

— А о сьомій годині сорок п'ять хвилин Окунєва знайшли убитим в підворітті свого будинку, — рівним голосом перервав Смирнов. — Заколотий. Обставини вбивства за попередніми даними виключають випадковість. Убивця зник і ніким не був помічений. Ви, молодший лейтенанте, свого бойового завдання не виконали. Як ми й передбачали, за Окунєвим ворог вів спостереження. Ви не помітили спостерігача, ви не зберегли життя товариша Окунєва, чесного патріота, хорошої людини… Ви не виправдали нашого довір'я!

На обличчі Миші Соловйова тепер уже не було ні кровинки. Він стояв, витягнувшись, не відриваючи погляду від обличчя полковника, і капітан Захаров здивувався силі, яка тримала Соловйова на ногах. Адже Миша почув найстрашніше обвинувачення, і почув від людини, за яку він, як і багато працівників відділу, готовий був по першому ж знаку іти в огонь і воду.