Ні, ще не минуло…

Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:

— Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?

Осміхнувся Семен:

— От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!

— Не довіку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене — загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..

Та й упилась устами йому в уста… І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:

— Прощавай!

Перестрибнув через тин та й пішов улицею…

Пішов та знов не прийшов… І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися…

Вона ждала і — діждалася…

Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього — забула, де й коли це.

— Семеночку, голубчику!

А він:

— Тю! Чи ти не здуріла!

Та й пішов… Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась — двоє дівчат з неї сміються.

— Утік? — кажуть. — Він уже давно до Пріськи ходе…

Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.

І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї, — аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула, — каже він:

— І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?

Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим — вона зараз би підпалила цю хату…