А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати — як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:

— Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.

Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.

Сидить собі Іван і біди не чує, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним — так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір'я. Тоді, впавши, й каже:

— Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!

Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана — той його й ухопив.

Підбіг і безрукий:

— Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?

Іван Голик на те каже:

— Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.

От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.

їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.

Доїхала до них і каже служницям:

— Подайте тим калікам оці гроші.

Служниці хотіли подати, а безногий і каже:

— Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?

Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає: