— Є такий, — каже змій, — у Києві над Дніпром живе кожум'яка, на ймення Кирило. Як вийде на Дніпро мочити шкури, то не одну несе, а дванадцять разом. Як набрякнуть ті шкури водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них — чи витягне? А йому байдуже: як потягне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Ось того чоловіка тільки мені й страшно.

Князівна все те запам'ятала та й думає, як їй вісточку додому подати? А був при ній голубок. Вона його ще за щасливої години згодувала, як у Києві була. От вона й написала до батька:

«Є, тату, в Києві чоловік, на ймення Кирило Кожум'яка. Він один тільки може змія подолати, мене визволити з неволі, людей від нього захистити. Благайте його, таточку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке невдале слово».

Написала вона так, прив'язала голубові під крильцем та й випустила у вікно. Голубок у небо полинув та й прилетів додому, до Києва, на князівське подвір'я. А діти саме бігали по подвір'ї та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — гукають. — Голубок від сестриці прилетів!

— Ой лишечко! — каже князь. — Це вже, видно, загубив мою дитину клятий змій!

А голубок до нього лине, просто в руки. Узяв його князь, глядь — під крильцем щось прив'язано. Розгорнув князь той лист, прочитав, що дочка пише, і покликав до себе старшину.

— Чи є такий чоловік, що зветься Кирило Кожум'яка?

— Є, князю. Живе над Дніпром, шкури мне.

— Як же до нього приступитись, щоб послухався, не образився?

Порадилися й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до хати, відчинили двері помалу та й злякалися: сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять шкур, тільки й видно, як коливає отакою довгою бородою!

Тут один з посланців кахикнув. Кожум'яка жахнувся з несподіванки, а дванадцять шкур у нього в руках тільки — трісь, трісь!.. Обернувся до них, а вони йому вклоняються: — Отак і так, — кажуть, — прислав до тебе князь із проханням…