Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.

Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.

Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить — недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться — і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:

— Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав — не діймай жінці віри до семи років!

Заплакав князь і каже:

— Прости мене, Іване Голику! — і в ноги йому впав.

От Іван Голик підвів його та й каже:

— Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!

Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:

— Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.

— Так поженімо ж удвох! — каже Іван.

А князь каже:

— Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ґанку стоїть, дивиться й сміється.

Іван Голик і каже:

— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра — годі!

Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ґанку й сміється:

— От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!

Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:

— Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! — а що то Іван Голик — вона й не пізнала.