Звірі Англії, звірі Валії, Звірі всіх підсонь, країн, Про майбутній вік щасливий Слухайте моїх новин. Врешті день такий настане: Людський щезне живоїд, Англії поля врожайні Знатимуть лиш звірів слід. Щезнуть кільця з наших ніздрів, Збруя щезне з наших пліч, Вщент поржавіють остроги, Не лящатиме більш бич. Всі багацтва неуявні: Лан ячменю, сад вишень, Конюшина і пшениця Стануть нашими в цей день. Заясніють ниви Англії, Збільшиться прозорість вод, Вітри лагідно повіють В день найбільшої з свобод. Хоч помремо, заки зійде, День цей – всіх змагань мета; З труду коней, курок, гусок Встане воля нам свята.

Спів цієї пісні кинув тварин у стан дикого збудження. Заки ще Марко дійшов до кінця, вони почали співати її про себе. Навіть найтупіші зпоміж них схопили мелодію і деякі слова, а якщо мова про розумних, таких як свині й собаки, то на протязі декількох хвилин вони вже вміли цілу пісню напам’ять. А тоді, після небагатьох вступних проб, увесь хутір залунав «Звірями Англії» в могутньому унісоні: корови ревли пісню, собаки скавучали її, вівці блеяли її, коні іржали її, качки крякали її.

Вони були так захоплені, що проспівали її п’ять раз під ряд і Мабуть продовжували б спів усю ніч, коли б їм не перервали.

На нещастя, гамір збудив пана Джонса. Він скочив з ліжка, переконаний, що на подвір’я прокралася лисиця; вхопив рушницю, що завжди стояла в кутку його спальні, та пустив у темряву набій шроту число 6. Шротовини зарилися в стіні клуні і збори поспішно розійшлися. Кожен утік на своє місце спочинку. Птиці скочили на сідала, тварини полягали на солому і увесь хутір умить потонув у глибокім сні.