— Прощаю тобі, їжаче, — мовила Лисичка, витираючи сльози з очей, — прощаю тобі од всього серця.
— А йди, Лисичко-сестричко, обіймемося ще раз на прощання!
Лисиця обняла їжака, хоч і як їй було не до смаку. Та що, неборак на смерть лагодиться, та як же йому не вволити останню волю?
— Поцілуй мене, Лисичко-сестричко, — просив їжак. — Адже ми вік звікували, як брат з сестрою.
Нахилилася Лисичка до їжака, щоб його поцілувати, та ледве торкнулася своїм язиком до його зубів, а їжак тільки клац! Ухопив її зубами за язик та й держить. Що вже Лисиця не крутилася, вертілася, що вже скавучала й плакала, їжак держав за язик, поки не прийшов господар. Побачивши, що їжак спіймався в сильце і держить Лисицю за язик, він розсміявся, впіймав Лисицю, а їжака відпустив на волю.
МУРКО И БУРКО
Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а в другого Пес Бурко. Хоч Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелі. От одного разу, саме в жнива, коли всі з дому повибиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір’ю й дуже жалібно муркотів. Господиня рано, вибираючися в поле, забула дати йому їсти — значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, в стрісі горобчиків не чути ніяких. Що тут бідному Муркові робити?
«Ей, — подумав він собі, — он там у сусіда на коморі голуби водяться. Я колись лиш одним оком заглянув: у двох гніздах є молоді голуб’ята, такі ситі та гладкі, як подушечки. От би мені таке одне голуб’ятко! Та ба, Бурко по подвір’ю ходить, добро стереже. Хоч ми з ним і приятелі, та я добре знаю, що на комору він мене не пустить. Нема що й говорити з ним про це. Зовсім собача вірність у нього».
Але голод не тітка. Муркові чимраз гірше докучав порожній живіт, от він і почав міркувати, як би обдурити Бурка та спровадити його геть із подвір’я. При голоднім животі швидко думки йдуть до голови. От через деякий час мій Мурко біжить до Бурка, мов з якою доброю новиною.