Прокіп Гордійович ніби знову бачить, як поріг кабінету переступає молодий худорлявий хлопець в лікарняній піжамі. На щоках його - дві круглі, мов у дівчини, ямочки, очі великі, довірливі. В руці тримає годинника, крутить з ніяковості головку вже й так до кінця заведеної пружини. На його обличчі - посмішка, готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. І прізвище в хлопця ніби зумисно до оцих ямочок і рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко.

- Професоре… Ви пробачте… Хто мені робитиме операцію?

Холода не здивували ані ці відвідини, ані це запитання.

- Маю робити я.

- А це… - посмішка стала вкрай ніяковою, вона ледве трималася на вустах, - дуже небезпечно?

- Бачите… Сідайте сюди. Все безпечно й небезпечно…

- Ні, не те… - перепинив Вадим. - Я… Ну, як би вам. Та от… Ви, звичайно, не повірите. Подумаєте, що там він… Але… Я інженер, фізик. Я розрахував апарат, яким можна просвічувати металеві предмети. Ну, скажімо, рейки. Апарат зовсім відмінної од попередніх конструкцій. Ультразвуковий. Ми з хлопцями вже конструюємо його. То… Якщо небезпечно… Щоб відкласти операцію… Адже я знаю - прочитав усе по своїй хворобі, один день чи місяць для неї важать однаково. Ми б скінчили… Й тоді вже…

- Ультразвуковий?… Просвічувати? Прокіп Гордійович склав на купу папери, посунув на край столу.

- Щодо операції… Хто може достеменно сказати: важить чи не важить. Така склалася думка. Хоч взагалі майже всі хвороби прогресують з часом… Апарат… - живе зацікавлення тріпотіло вогником в його мінливих темно-сірих очах. - Ви знаєте, отакий збіг… Я теж морокую над чимсь подібним. Тільки мені - просвічувати не сталь, а значно м'якіше… А може, й твердіше. Людей. Ну ж, ну… Цікаво, від чого ви танцюєте. В мене поки що найскладніше - електрод…

І Холод, і Соловейко забули, що звело іх в цьому кабінеті. В'язали розмову, аж поки за вікном, у небі, не зайнялася вечорова зірка.