- Так де ж ти блукав? - повторив запитання.

- Ми всі, ті, хто з нашого класу, в сквері зібралися. Хто куди подав документи, де який конкурс… Не згляділись, як і дванадцять. - Хлопець розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.

Прокіп Гордійович бачив, що син хоче щось сказати, але назустріч його словам не поспішав. Він не сварив сина й за пізній прихід додому. Холод взагалі намагався не надокучати йому мораллю, багато чого пробачав. Пробачав за правдивість. Ще жодного разу син не поступився правдою перед власними дрібними життєвими вигодами.

- Тату, ти багато зробив за свій вік операцій? - якось непевно мовив Олег.

Батька здивувало і навіть трохи спантеличило таке запитання.

- Чи багато? Не рахував. Хіба що приблизно…

- Ти й директора інституту оперував? - запитував Олег далі, не чекаючи на відповідь.

- Ну…

- І він… тобто поважає тебе?

Олег схилився над сковорідкою, буцім розглядав щось на ній.

- Я його поважаю, то, либонь, і він мене, - знизав плечима батько. - А що?

В непевну мовчанку втислося цокання годинника з кабінету, теж якесь несміливе.

- Та… Кажуть, на екзаменах ріжуть, навіть коли відповіси на всі запитання. Може… Щоб, якщо на всі запитання… Тобто не я, а Ліля…

Під батьковим здивованим і трохи іронічним поглядом син затнувся, зіщулився. Він навіть втягнув у плечі голову, неначе чекав удару.

Але удару не сталося. Професор повернувся і, широко ступаючи, пішов з кухні. Причинивши за собою двері, довго міряв з кутка в куток кабінет. Глибока затяжка - вісім кроків у один кінець, знову затяжка - вісім в протилежний. Спалахнуло за гофрованим склом дверей в сусідній кімнаті світло, але незабаром і згасло. Олег ліг спати.

“От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч і не з розрахунку, не для власної користі… То й що? Хіба це виправдання… Чекай, - зблиснув інший здогад. - В інституті можуть і так, без прохання. Кому не відомо там прізвище?”