— Вже п’ята, Клаусе, — мовив стиха сивому машиністові, який висунувся у віконечко. — Він має бути за півгодини…

Машиніст кивнув і зник у будці. Паровоз натужно запахкав і, набираючи швидкість, щез у тумані.

Ульман трохи постояв, наче збирався з думками, і подався до диспетчерської.

У невеличкій кімнаті перед диспетчерською, де робітники переодягались та обідали, старий Фрідріх затримався на кілька хвилин. У кутку сидів чоловік з хворобливим поморщеним обличчям. Він кинув на Ульмана невидющий погляд і не відповів на вітання.

— Що з тобою, Курте? — запитав Ульман, але той відвернувся.

— Не чіпай його, — порадив хтось з робітників, які курили біля дверей. — Погана звістка про сина…

“Тепер у Курта…” — подумав Фрідріх і раптом спіймав себе на тому, що ця новина майже не схвилювала його. Сприйняв її як щось цілком природне, звичайне — і жахнувся.

“Здається, його Генріх молодший за Горста на рік, — пригадав. — Отже, хлопцеві було вже дев’ятнадцять… Але ж у Курта є ще двоє…”

Підсів до старого, поклав на плече важку, загрубілу руку.

— Не роз’ятрюй себе, — мовив стиха, мало не пошепки. — Це легше за все — роз’ятрити…

Курт подивився на Фрідріха нерозуміюче.

“Він постарів на десять років”, — подумав Ульман, забачивши синці під очима товариша.

— Не треба побиватися, — повторив. — Тут уже нічим не зарадиш.

— Генріх був кращим учнем у гімназії, — уголос продовжив свої думки Курт, — і коли б він втратив лише пальці, як твій Горст, він міг би стати непоганим математиком…

Фрідріхові зробилося ніяково, наче він завинив перед другом, що його син повернувся додому. Розумів безглуздість такої думки, і все ж ніяковість не зникала. Не міг знайти слів, аби втішити пригнічену горем людину. Лише поплескав Курта по плечу, важко підвівся й вийшов надвір.