— Ах, так! Стерво ти! — розлютився розпашілий хазяїн. Він не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе ніхто не міг. Він сичав, як гусак.

— Вижену на вулицю, знову потрапиш на біржу, а звідти дорога в ешелон. Тоді згадаєш мене!..

І зал, і стільці, і сам хазяїн втрачали крізь сльози чіткі обриси, і Люції здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.

Вона нічого не сказала у відповідь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потім подумала, що слова його й погрози пусті. Не вижене! Де знайде таку покірну служницю, що за самий хліб і на сцені співає, і прибирає у кафе, і посуд миє… служниця на всі руки. І офіцери, які приходять щовечора до «Едельвейса», заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а він за її, — бо що то за кафе без співачки?!

— І про єврейку заявлю! — кинув свій останній козир Гіллер. Адже знає, що у Люції ночувала єврейка, про яку дівчина не донесла у поліцію.

Тепер Люція заклякла від страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, і сльози завмерли на них, перестали литися.

— І ще май на увазі, — сичав далі хазяїн, — якщо злигаєшся з Антоном… те саме тобі буде… Мусиш любити тільки мене…

Гіллер знову наблизився до закам'янілої Люції і, вже не відчуваючи опору, рвучко обійняв її. Люція безсило опустила руки. Від почуття кривди очі її знову наповнилися слізьми, цілі струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритій пушком верхній губі і вже з неї капаючи на підборіддя. Як вона шанувалася, як підкорялася волі Артура Христофоровича, терпіла і нелегку працю, і дурні ревнощі навіть до тих офіцерів, які сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всміхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка… А це вже зовсім сказився, придумав їй грузина, що приходить увечері тільки акомпанувати на піаніно. На біса їй той голодний Антон! І єврейкою нехай не лякає. Ніхто її в неї не бачив. Це вона сама, дурна, розповіла хазяїну про пригоду з колишньою однокласницею із музичної школи.