— Дуг, ти не збожеволів?

— Ні, ні, ні, ні! І Дуглас заплющив очі й побачив плямистих леопардів, що м’яко ступали в темряві.

— Томе! — мовив він. А тоді тихіше: — Томе… Чи всі і люди на світі… знають, що вони живі?

— Та певне. Аякже! Леопарди нечутно зникли у глибшій темряві, куди вже не сягало око.

— Сподіваюся, що так, — прошепотів Дуглас. — Атож, сподіваюся, що знають.

Він розплющив очі. Батько стояв на пагорку високо над ним, на тлі помережаного зеленим листям неба, і, взявшись руками в боки, сміявся. Їхні очі зустрілись, і Дуглас ураз нашорошився. «Тато знає, — подумав він. — Усе це замислено наперед. Він зумисне привіз нас сюди, щоб зі мною таке сталося. Це його витівка, він усе розуміє. І тепер знає, що і я здогадався».

Зверху спустилася дужа рука й підняла його в повітря Похитуючись на непевних ногах між батьком і Томом, подряпаний, розпашілий, усе ще вражений і сповнений побожного остраху, Дуглас обережно поторгав свої і мовби не свої лікті і вдоволено облизнув розбиту губу. Потім звів очі на батька й Тома.

— Я понесу всі відра, — сказав він. — Цього разу дайте мені самому.

Лукаво посміхаючись, вони віддали йому відра.

Дуглас стояв, злегка похитуючись, руки йому відтягував важкий від соку, солодкий лісовий вантаж. «Мені треба відчути все до кінця, — думав він. — Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра».

За ним линули бджоли, і дух ягід, і золоте проміння літа, а він ішов зі своєю важкою ношею, ніби сп’янілий, долоні його вкривалися втішними пухирями, руки затерпли, ноги спотикалися, так що батько зрештою схопив його за плече.

— Ні, ні, — пробурмотів Дуглас. — Мені не важко. Зовсім не важко…

Уже з півгодини його не покидало відчуття трави, коріння, камінців, замшілої колоди — так ніби все те залишило свої відбитки на його руках, ногах, спині, і лише тепер це відчуття почало притуплюватися.