Місто. Зелений простір… Будинки. Яр… Дуглас розгублено позирав то туди, то туди. Як же поєднати між собою цих двох суперників, як збагнути взаємозв’язок між ними, коли…
Очі його втупились у землю.
Перший літній обряд — збирання кульбабового цвіту й заготівля вина — лишився позаду. Тепер треба було братися до другого, але Дуглас наче закляк і не зрушав з місця.
— Дуг!.. Доганяй!.. Ду-у-уг!.. — Голоси хлопців затихли вдалині.
— Я живий, — промовив Дуглас. — Але що з того? Вони живіші, ніж я. Чому ж так? Чому?
Та отак стоячи сам-один, дивлячись на свої нерухомі ноги, він зрозумів, у чому річ…
* * *
Того вечора, повертаючись додому з кіно разом з батьками та братом Томом, Дуглас побачив у ясно освітленій вітрині крамниці тенісні туфлі. Він квапливо відвів очі, але його ноги вже були в тих туфлях і відірвалися від землі, а тоді чимдуж помчали вперед. Закрутилася земля, залопотіли, мов крила, полотняні піддашки над вітринами — такий вихор зняв він за собою. А його батьки та брат спокійнісінько простували далі. Дуглас задкував між ними, не відриваючи очей від тенісних туфель в опівнічній вітрині, яку вони щойно поминули.
— Гарна була картина, — сказала мати.
— Еге ж, — промимрив Дуглас.
Був уже червень, і давно минув час купувати на літо парусинові туфлі, легкі й тихі, наче теплий дощик, що шелестить по тротуарах. Червень, коли земля сповнена первісної сили і все довкола в розвої. Трави все ще припливали в місто з околиць, обтікали тротуари, насувалися на будинки. У першу-ліпшу мить місто могло перехилитись на борт і піти на дно, не лишивши по собі й сліду в зеленому морі конюшини та бур’янів. І Дуглас нараз зупинився, немов прикипівши до намертво злютованої цементом червоної цегли тротуару, неспроможний ступити ні кроку далі.