Час від часу, простуючи тротуаром під пекучим сонцем, крамницю поминали поодинокі перехожі. А старий чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець — розпашілий, старий — з таким виразом обличчя, ніби щойно зробив якесь відкриття.

— Слухай, хлопче, — нарешті озвався він. — Чи не хотів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій крамниці?

— Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще не надумав, ким мені стати.

— Станеш ким захочеш, синку, — сказав старий, — неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить.

Легкою ходою він перейшов до стіни, де було не менш як з десять тисяч коробок із взуттям, і повернувся з туфлями для хлопця, а тоді взявся писати на аркушику паперу якийсь список. Тим часом Дуглас узув і зашнурував туфлі й тепер стояв чекаючи.

Старий подав йому список.

— Ось тобі десяток доручень, які ти маєш виконатидо вечора. Зробиш усе — і ми з тобою квити, і ти мені більш не слуга.

— Дякую, містере Сендерсон! — І Дуглас порвався бігти.

— Стривай! — гукнув старий.

Дуглас спинився і обернувся до нього.

Містер Сендерсон перехилився через прилавок.

— Ну, як вони на нозі?

Хлопець подивився на свої ноги, які були вже ген на річці, серед пшеничних ланів, на вітрі, що чимдуж ніс його геть з міста. Тоді звів погляд на старого — очі його палали, губи ворушились, але з них не злетіло ані звуку.

— Антилопи? — запитав старий, переводячи погляд з обличчя хлопця на туфлі. — Газелі?

Дуглас подумав, повагався, тоді швидко кивнув головою. І майже в ту ж таки мить зник. Щось прошепотів, рвучко повернувся — і наче й не було його. І за дверима ані знаку. Тільки ледь чувся, завмираючи в тропічній спекоті, шурхіт підошов.

Містер Сендерсон стояв у залитих сліпучим сонцем дверях і дослухався. Він пам’ятав цей шурхіт від давніх-давен, ще відтоді, як його самого захоплювали хлоп’ячі мрії. Під ясним небом вистрибом неслися прегарні створіння й зникали в чагарях під деревами, усе віддаляючись і лишаючи по собі тільки легку луну.