Зорі миттю знялися вгору, так ніби десять мільйонів сполоханих равликів разом утягли свої ріжки.

І знов заспівали цвіркуни!

Темрява відступала, налякана, приголомшена, люта. Відступала, втративши апетит, — так грубо їй завадили, коли вона саме наготувалася поживитись. А коли темрява відлинула, наче хвиля від берега, з неї зі сміхом виринули троє дітлахів.

— Гей, мамо! Гей, Томе! Ось і ми!

1 одразу запахло Дугласом. То був справді його дух — Дух поту і трави, листя дерев і струмка.

— Ось я тобі полатаю боки, юначе, — пообіцяла мати. Де й подівся враз увесь її страх. Том знав: вона нікому про це не розкаже, нізащо в світі. Одначе воно назавждй залишиться в її душі, так само, як і в його, Томовій, душі. Пізнього літнього вечора вони йшли додому спати. Том радів, що Дуглас лишився живий. Дуже радів. Бо там, біля яру, була хвилина, коли він уже подумав…

Далеко на оповитій тьмяним місячним світлом околиці, над віадуком і далі, за долиною, промчав поїзді з таким гуркотом і гудінням, наче то якась величезна залізна істота заблукала в лісі й жене напролом. Том ліг у ліжко поряд з Дугласом і аж тремтів, дослухаючись до того гудіння й думаючи про їхнього двоюрідного брата, що жив колись на околиці містечка, там, де тепер мчав поїзд, а потім однієї давньої ночі помер від запалення легень…

Від Дугласа, що лежав поряд, пахло потом. То був чудодійний запах. І Том перестав тремтіти.

— Тільки дві речі я знаю напевне, Дуг, — прошепотів він.

— Які?

— Що вночі страшенно темно, це одне…

— А друге?

— А друге: навіть якщо містер Ауфмен колись збудує оту Машину щастя, з яром вона однаково нічого не вдіє.

Дуглас якусь мить міркував над Томовими словами.

— У цьому щось є…