Гіпатія з Ісідором поміж родичів та знайомих. Найближче — батьки. Теон схвильовано пригладжує кучеряву бороду, заглядає тривожно у прозорі очі доньки. А вона — десь далеко, далеко. Вона не бачить нікого довкола. Хіба лише чорні жарини очей Ісідора. А понад тим — легендарні краї міфічної Аттіки, небувалі зустрічі, храми прадавніх богів, таємничі посвяти у божественні містерії. Серце б’ється сильно й нерівно, воно ніби хоче випурхнути з дівочих грудей і полетіти понад морем, понад кораблями, до жаданої мети.

— Боїшся, доню?

— Ні крапельки, татусю. Все мовби сон. Марення. Я не знаю, що зі мною, але мені здається, що має статися щось незвичайне…

— Добре… чи зле? — обережно запитує Теон. — Що підказує душа?

— Не знаю, не відаю… Знаю лише, що цілком нове. Може, навіть страшне… Бо й сон химерний снився нині…

— Скажи мені, — прохає батько, — то вельми важливо. Боги часто відкривають прихований плин подій у снах…

— Снилось мені, — починає оповідь Гіпатія, і до її слів уважно прислухається Ісідор, — ніби я піднімаюся на високу гору. І та гора така висока, така крута, що в житті такої я ніколи не бачила. Схили її прямовисні, слизькі, на них нема ні стежок, ні доріг. Лише де-не-де жовтіють кості людей. Я знаю, що то герої, які прагнули до вершини, але не змогли подолати крутизни. Лячно мені — проте я йду, дряпаюся по тих скелях…

— Сама? — обережно запитує Ісідор, з надією зазираючи в її личко.

— Сама, — сумно відповідає дівчина, щиро дивлячись в кохані очі.

— Неправдивий сон. Мара, — бурмоче Ісідор, і гнівна зморшка прорізує його чоло.