Гіпатія промовчала, лише загадково глянула на Ісідора. Теон витер долонею спітніле обличчя, очі в нього були тривожні.

— Тяжкий сон, доню. Я не в силі розгадати його. Може, в Афінах дізнаєшся про суть того видіння. Воно вельми важливе. Звернешся до Плутарха, він поведе тебе до оракула…

— Не вірю я в той сон, — вперто сказав Ісідор і косо глянув на дівчину. — Не може бути, щоб якісь птахи роз’єднали нас. Це — неможливо.

— А хіба я кажу це, мій друже? — лагідно усміхнулася дівчина. — Я лише розповіла те, що бачила…

— Сни — нічні марення, — розважливо обізвався Сократес, батько Ісідора. — Починається день, кипить життя. Сон — для ночі, любов — для дня. Пора, діти мої. Чи все запам’ятав, Ісідоре?

— Все, мій батьку…

— Гіпатія — під твоїм захистом. Пам’ятай…

— Знаю про те.

— Пилинка впаде на її голову — нема твоєї голови.

— Ну, це ти вже занадто, — пробурмотів невдоволено Теон. — Навіщо лякати хлопця?

— Я правду сказав, — твердо мовив Сократес. — Не приведи доле, щось станеться з дівчиною — хай не вертається додому…

— Не вернуся, — твердо сказав Ісідор, обнімаючи батька.

Ось вже раби займають свої місця біля бортів. Заворушилися весла, піднялися над водою. Заверещала юрба дітлахів, які проводжали з порту кожен корабель, жебраючи в мандрівників та купців дрібні монети. Гіпатія, пробігаючи по місточку, кинула щедрою рукою у воду жменьку еллінських оболів. Дітлахи, ніби зграя дельфінів, шубовснули у море, нишпорили на дні, радісно виринали, хвалилися здобиччю. Юрба на березі сміялася, потішалася.

Вдарили об воду весла, нап’ялося вітрило на щоглі. Корабель рушив з гавані. Берег швидко віддалявся. Вже не видно очей Теона і Сократеса, вже лише майорять руки над юрбою, вже щезає в мареві синій гіматій старого математика.

Гупає в днище корабля хвиля, радіє море, сипле хмари бризок в обличчя мандрівникам, які стоять біля борту. Краплі поблискують діамантами на щоках Гіпатії. Чи, може, сльози?